У час, коли світ буквально застиг в очікуванні того, а що ж буде далі, а твій щоденний ритуал- це моніторинг кількості заражених та смертності, ми маємо якнайбільше піклуватися саме про себе, аби витримати цей тягар психологічно. Чому я розумію, що наш внутрішній стан важливіший за кількість круп чи санітайзерів вдома? Тому що це торкнулося і моєї родини…

Дзвінок почався із затяжних гудків, і я вже навіть подумала, що ,скоріш за все, сьогодні наша розмова так і не буде реалізована. Проте згодом у трубці я почула слабкі та короткі:

-        Ало...
-        Привіт, Іринко. Нарешті до тебе достукалася. Ви чимсь зайняті, що не підходите до телефонів?
-        Ой, Лідо, це ти. Привіт, та не те щоб багато справ, просто…якось настрій зовсім не на теревені.
-        Ой, ну зрозуміла тебе. А як ти себе почуваєш?
-        Нормально, єдине сил та бажання чомусь зовсім ніякого не має. Рутина настала тотальна, яка під’їдає зсередини. Ти ж мене знаєш, мені важко всидіти на місці. Ще й так все навалилося одразу: до мами не змогла виїхати, ото спілкуємося якось телефоном, а у мене після кожної розмови сльози на очах, по роботі майже всі проекти заморозили, то сиджу без роботи та й моє самопочуття впало мабуть до позначки «-1».
-        Так, ти чого оце розклеїлась. Ти ж казала раніше, що немає часу на відпочинок, перезавантаження і нові хобі. Мені здається, що зараз якраз можна усе заплановане реалізувати, коли ще буде така можливість?
-        Лід, дякую за пораду, але ти говориш як та нав’язлива реклама усіляких курсів в інтернеті, які зараз прощупали спосіб справжньої наживи.
-        Можливо…проте я хочу просто показати, як ми впливаємо на те, що з нами відбувається і як ти можеш додати фарб цьому страшному слову «карантин».
-        Розумію. І слова красиво звучать та й не позбавлені сенсу, але я просто не можу це все прийняти і пережити. Раніше мені вистачало простого самоаналізу, аби зрозуміти що й до чого, як мені рухатися далі, а зараз зриваюся на чоловікові, кричу, а потім ще й плачу і заганяю себе у кут власних переживань від того, що я взагалі витворяю, і як своїм руками «витягаю цеглинки і розштовхую сімейну фортецю». Ти думаєш я не починала читати, малювати, проходити освітні курси? Це все було ще в перші тижні. І на початку це дійсно допомагало, але потім мене все більше поглинати новини та ЗМІ зі своїми постійно невтішними статистиками. Я почала панікувати, спазматично обробляти усі поверхні вдома, потоваришувала із нічними кошмарами та безсонням і врешті- решт вигоріла морально,- я чула її останні слова, які майже переходили на крик. В якийсь момент моє серце стало битися частіше, в горлі стояв ком і я не на жарт розхвилювалася за неї.
-        Ірин, Ірин, ти ж пам’ятаєш, що ти не сама. Поряд твоя родина, я, а карантин- це ж явище тимчасове. Так, кожен по- різному бориться з рутиною, комусь трохи краще, комусь трохи гірше. Але це все мине. До того духовну підтримку ніхто не відміняв.
-        Дякую, я пам’ятаю, що ти поряд і дуже це ціную. Сподіваюся, самоізоляція дійсно спрацює і ми будемо повертатися до режиму «вільної людини».
-        Впевнена, що залишилося лише трохи почекати.
-        Ой, Лід, в мене тут дзвінок по другій лінії, зачекай хвилинку,- я дійсно почекала зовсім недовго і вже думала, а що ж їй сказати далі, проте мені це не знадобилося.
-        Слухай, я зараз маю закінчувати розмову, у мене другий сеанс із психологом по Скайпу. Була дуже рада тебе чути, навіть настрій трохи піднявся. Охх, я й не встигла розпитати, як ти там.
-        Та в мене все нормально, не переймайся. А ти бережи себе, добре?
-        Добре…
Пі- пі- пі- пі- пі

Дзвінок закінчився тим, з чого і розпочався- цими дратівливими звуками. Хоча ні, ще й багажом для роздумів та аналізу. Я чомусь вважала, що за карантин ми усі можемо стати кращою версією себе: вивчити щось нове, опанувати якусь майстерність, прочитати, подивитися і тд. Проте головною ціллю, як виявилося, є вислів «хоча б не загубити себе». Піклуйтеся про себе і не дайте близькій людині закопатися у самоаналізі, адже це може скінчитися дійсно нерадісно.  

Це був звичайний осінній ранок 29 вересня на вулиці Рибалко Немишлянського району міста Харкова із дощем за вікном та метровими калюжами в асфальті, але внутрішнє відчуття вже дало зрозуміти, щось не так. Вона швидко відновила у своїй пам'яті вчорашні події: робота, магазин, дорога додому, дошка оголошень біля під'їзду- ні, начебто нічого не було. Поспіхом вставши, закутавшись у ковдру, ніби рятувалась від нової хвилі льодовикового періоду, вона побігла по холодній підлозі до пункту Б. Промайнула думка: «Ооо, зараз погріюся в гарячій ванні». До моменту абсолютного щастя залишалося 3, 2 , 1…Стоп, а де гаряча вода, ні, ні, ні, цього не могло бути. І враз усі її бажання розбилися, як порцеляна об підлогу. А всьому причина: піклування про своїх жителей нашого Харківського водоканалу. Скільки людей зламало це імпульсивне рішення комунальної служби, скільки душ згубило.

Але варіантів, що робити було небагато, тож вона із лихослів'ям в голові та зіпсованим настроєм ставила свій новомодний бойлер на газову плиту. Невдовзі вода вже витанцьовувала бульбашками і вона змогла насолодитися тим теплом, про яке мріяла ще з самого ранку. Зібравшись врешті- решт на роботу, поспіхом вилетіла на вулицю близько 9, але не оминула і дошку оголошень. І от постає цікава картина: така собі жіночка із суворим обличчям людини, яка кайфує від життя, чіпляє якийсь папірець біля дверей під'їзду. Авжеж, вона вирішила його продивитися. А зміст того повідомлення був короткий проте інформативний «29 вересня з 7 ранку до 6 вечора у вашому районі буде відсутнє постачання гарячої води!». У голові таке « Error Error 505», ну не гади ааа, попередили називається людей про незручності, і це ще не згадала як влітку вони ніби щось лагодили у дворі і місяць усі жителі околиці загартовувалися кожного дня. Таак, оце піклування, розумію, навіть зараз допомагають нам оздоровлюватися, ну хто ще за нас буде так переживати як не водоканал. Це ж вони і стали мабуть амбасадором Міністерства охорони здоров’я, а хто ж іще?

Тож у цей день кожен пішов на роботу зі свіжим розумом та відчуттям того, що про нас кожного дня піклуються вищі сили комунальних підприємств!!!

Чи часто ви замислювалися над соціальними проблемами, які нас турбують? Нерідко з’являються поодинокі обговорення різних тем, які не створюють особливого галасу. Та є такі заяви, які породжують справжній резонанс у світовій спільноті. Одна с таких проблем- це заборона абортів, не враховуючи ніяких особистих поглядів.

Зараз це дуже актуальна проблема, адже з кожним роком полеміка довкола цієї теми стає все більш бурхливою. Є така тенденція у людства обговорювати усілякі різні проблеми за столом своєї кухонної гарнітури, поки це питання живе лише у масах, не піднімаючись на законодавчий рівень. Але варто якійсь проблемі стати одним із поданих законопроектів, до неї кожен з нас почне відноситися із застережністю та виваженим рішенням. Тож аби зайняти одну зі сторін бурхливого обговорення ми маємо прийняти найважливіше рішення саме для себе, а на боці кого будемо ми?

Почнемо з того, що прийняття закону про заборону аборту посприяли декотрі фактору, які спостерігалися у суспільстві. Перше- це статистика, яка показала, що рівень абортів в Україні був та залишається найвищим у Європі та становить приблизно 20% від вагітних жінок. Таким чином розуміємо, що дуже велика кількість просто вбиває своїх ще не з’явившихся дітей на світ, забираючи у них найголовніше право кожного- право на життя. Також часто після непрофесійно виконаного аборту, жінка вже не має можливості колись мати дітей у своєму житті.  Це наштовхує на думку, що заборонивши його, проблема буде вирішена, хоча на практиці це може працювати зовсім не так. Саме прирівняння аборту до серйозної відповідальності спровокує розвиток підпільної медичної практики та вигідної позиції некваліфікованих лікарів, готових йти проти законодавства. Це може призвести до серйозних проблем: це і безпліддя у подальшому, і різноманітні хвороби і навіть смертність. А як можна закривати очі на той факт, що часто жінка не може народжувати за медичними показниками, коли її будуть ставити перед вибором вмирати під час пологів чи постати перед судом.

 Друге- це те, що багато хто помітив скорочення популяції населення та старіння нації, і люди знаходять вирішення цього питання лише у забороні аборту. Мало того, що таким чином порушується право на вибір та власну думку, ми ще й забуваємо, що механізм не завжди може йти так, як нам заманеться, тож ми можемо отримати не бурхливий приріст населення, а зовсім навпаки. Різко виросте кількість сиріт, матерів- одиначок та нещасливих шлюбів. Через що, запитаєте ви? Через те, що не звертаючи уваги на соціальні показники: зарплатню, умови, особисті прагнення, жінка має народжувати. Жити у кімнатці, яку вона буде сама орендувати, варити на обід супчик на воді, та не отримувати аліменти від колишнього, така перспектива може її чекати. А що ж щодо вагітності через зґвалтування. Саме зґвалтування вже є важким психологічним випробуванням, з яким може впоратися далеко не кожна. Це те, що залишає по собі відбиток на усе життя, забираючи довіру до людей. Чи дійсно жінка захоче постійно тримати за руку те, що буде живим нагадуванням того, як над нею знущалися та насміхалися. В результаті ми будемо мати ще одну нещасну жінку та небажану дитину, яка так ніколи і не зрозуміє, чому рідна мати відноситься до нього як до ворога. Чи зможуть заходи, щодо заборони аборту дійсно покращити рівень життя людей, якість медичного обслуговування та надати право почуватися вільними у своїй країні, вирішувати саме вам…

З якого боку ні глянь, спочатку може здаватися, що проживання у гуртожитку – це діло прикольне: платиш копійки, сусіди для розмови є, все необхідне для життя теж. Гуртожиток має стати другим домом на час навчання, але чи надає він ту необхідну свободу у розпорядженні своїм життям молоді, яка прагне отримувати вищу освіту? Як не дивно, одним з проблемних питань, які постають у звʼязку із проживанням в гуртожитку є досить просте: чи можна потрапити додому в будь-який час? 
У 2017 році Міністерство освіти і науки оголосило про рішення впускати студентів будь-яких ВНЗ України до гуртожитку цілодобово [1] (дивитись 4 пункт «Користування гуртожитком закладу освіти»)). До виконання даної вказівки повинні були приступити негайно, але на вулицях 2021 рік, а прав студентів до сих пір дотримуються не скрізь.

У Харкові 80 вишів, в кожного є не менш ніж 15 гуртожитків. У більшості гуртожитків Харкова поки що залишається пропускна система: вхід контролює вахтерка або охоронець. На думку представників адміністрації, це необхідно із міркувань безпеки. Я опитала 20 студентів з гуртожитків різних вишів щодо цієї «системи безпеки», і отримала такі відповіді: 

а - Вахтерка просто зачиняє двері на замок (14 голосів)
б - Ми проходимо за допомогою спеціальних магнітних карт (о голосів) в - Всю ніч чергує охоронець (1 голос)
г - Системи безпеки немає зовсім, двері відчинені (0 голосів) д - Стоїть одна вахтерка, двері відчинені (2 голоси) е – Інше (3 голоси)

Отже, уся відповідальність за безпеку гуртожитку лежить на вахтерках, іноді — на охоронці. Важко представити, що в дійсно кризовій ситуації вони зможуть щось зарадити.
Що ж доводиться робити молоді, щоб жити за ВЛАСНИМ розкладом, а не за розкладом вахтерів(ок), які диктують їм СВОЇ правила? Я запитала про те, як йдуть справи у студенток різних ВНЗ Харкова і чому саме їм потрібно жити за власним розкладом.

Студентка Женя змушена працювати, щоб оплачувати житло, навчання і свої потреби. Графік не нормований, можуть бути заплановані заходи на різний час, тобто як солдат о 22:00 Женя бути вдома фізично не може і навіть не через «бурхливе студентське» життя (хоча і про те, що такого дівчина не має, я не говорю). В результаті нашій третьокурсниці нерідко доводиться ночувати не в стінах свого будинку, адже, за словами Жені, коли вона приходить пізніше 23:00, її «якщо і впускають, то стільки лайна виллють!». Доводиться проводити час під стінами гуртожитку до самого відкриття.

Я опитала невеличку групу із 20 студентів різних вишів для того, щоб з’ясувати, о котрій годині вони зазвичай повертаються до гуртожитку. Результати показали, що потенційно можуть вночі опинитися на вулиці близько 30% (перша діаграма). На другій діаграмі показані причини пізнього повернення додому: 40 % повертаються пізно не тільки тому, що гуляють (але і це цілком природно для молодої людини!), але й тому, що працюють.

На моє запитання «А як ви боретеся із цією несправедливістю?» Женя знизує плечима і посміхається. «Ніяк. Із цим свавіллям боротися неможливо». А я і не знаю, що порадити, адже для мене було б цілком природно викликати поліцію, коли б мебе не впускали у власний. Безумовно, студент, набравши 102, відразу отримає ряд переваг перед неприступною стіною у вигляді вахтера або вахтерки.

По-перше, як мінімум, додому він вночі потрапить. По-друге, покаже працівнику(ці), що мовчати даремно не стане та, при повторі інциденту, відразу приступить до дії. І третя перевага - можливість звернутися зі скаргами на роботу працівників гуртожитку і житлово-побутові умови, відповідно до Закону України «Про звернення громадян»[2]. Після третього пункту вахтерка повинна впускати студента в гуртожиток у будь-який час, адже того від неї вимагає закон.

Історія, взята під іншим кутом: студентка Оля йде в гості до подружки. Оля - харківська, в гуртожитку не живе, а ось подрузі - доводиться. Йдучи до одногрупниці в денний час доби, дівчина була готова пред'явити свої документи, що засвідчують особу, але вахтерка відмовилася впускати студентку за будь-яких обставин - будь то з документом, будь без. Оля передбачала, що дії, спрямовані на неї, незаконні, мені вона так і сказала: «Кажуть, що за законом з 5-ої ранку до 22-ої дозволено відвідування, якщо ти залишаєш там студняк або паспорт на "ресепшені"». Але викликати поліцію не стала - кому потрібен цей головний біль? Пробиратися Олі до подружки довелося потайки, як злочинниці: проповзаючи повз стійку з вахеркою, дівчина все-таки потрапила до неї. Але, якщо б студентка викликала поліцію, виявилася б права, адже запрошувати в гуртожиток сторонніх осіб, якщо ті можуть засвідчити особу відповідним документом [3] її подруга мала повне право (встановлене Правилами внутрішнього розпорядку і Положенням про проживання в гуртожитку).
Остання історія від студентки Світлани. Ночувати під стінами гуртожитку, як Жені, їй не доводилося, але кожного разу при спробі потрапити додому після 23:00-24:00, вона стикається з «недружнім» обличчям вахтерки і небажанням впускати Свєту додому. Причин небажання, як таких, немає - будь то навіть вечірній потяг або друга зміна на роботі, вахтерка незадоволена. Дівчина докладно описує, як все відбувається: «Ти спочатку дзвониш, чекаєш, поки вахтерка прокинеться, поки вона вийде, подивиться з незадоволеним обличчям, запитає, де носило, і потім впустить. Так кожен раз». Обурено Свєта говорить про те, що якось її не хотіли випускати з гуртожитку ВДЕНЬ, до тих пір, поки вона не візьме участь у виборах голови Студради. 
Студентка поділилася зі мною деякими ситуаціями, які також можна протрактувати згідно Правил внутрішнього розпорядку як незаконні. Ось одна з них, зі слів Світлани: «Комендант часто робить обходи кімнат на нібито наявність порядку, якщо нікого немає, відкриває своїм ключем - це явно незаконно». У Статті 30 Конституції України зазначено: «Кожному гарантується недоторканність житла. Не допускається проникнення до житла чи до іншого володіння особи, проведення в них огляду чи обшуку інакше як за вмотивованим рішенням суду»[4].

Тож що робити, коли твої права порушують? Дзвоніть у поліцію, шукайте закони та робіть все, щоб вас почули.
На цьому приклади з порушеннями прав студента інтригуюче обірву, адже кінця і краю подібним історіям немає, тільки ось і вирішувати їх самі студенти не рвуться, бо не всі навіть знають, як собі зарадити в такому випадку. Існують і студенти, і вахтери, яким вдається домовлятись, але це скоріше виключення з правил.
Проте, поки студенти мовчать, змін ми не дочекаємось і право жити за власним розкладом буде порушуватися.

Відчинивши для себе двері цих гуртожитків, я можу зробити висновок: ніде не буває ідеально, з порушеннями треба боротися. Проте, поки студенти мовчать, змін ми не дочекаємось і право жити за власним розкладом буде порушуватися.  

Як часто у фільмах чи серіалах ви бачите людей, що сидять з ноутбуком у кав’ярні та щось натхненно пишуть? Вони виглядають такими зануреними у свою роботу і, водночас, зацікавленими. А чи так це насправді? Як часто ви бачите таких самих людей, але в реальному житті? Ми провели розслідування такого виду занятості як «Freelance» і розглянули його з усіх боків.

«Freelance» (далі — фриланс) – тип роботи без укладання офіційного довгострокового договору з роботодавцем, що передбачає самостійний пошук проектів та клієнтів для заробітку. Виходячи з цього визначення, фрилансер – людина, яка працює сама на себе і розвивається у даному напрямку. Фрилансер може одночасно виконувати проекти різних клієнтів, адже його в цьому ніхто не обмежує. У звʼязку із карантинними умовами попит на перехід у фриланс шалено росте, людям зручніше самостійно розпоряджатися своїми доходами, не залежати від ієрархії стосунків на робочому місті. Тож, як і чим насправді живуть фрилансери? Які ресурси мають та які в них права?

Фриланс у числах
Зазвичай фрилансери отримують свій заробіток за допомогою електронних платіжних систем.
Звісно, що ці показники залежать від певних факторів: досвіду, вільного часу, а також спеціальності. Як бачимо, більшість з них — люди молодого віку. Подивимось на їхні доходи по галузях.
Найбільшим попитом за 2019 рік виділяються IT-галузь та сфера креативних індустрій.

Фриланс з точки зору закону
Як не дивно, в українському законодавстві немає поняття «фриланс». Немає жодної статті, де було б чітко зазначено, що це за вид діяльності, які його особливості, а також в чому полягають права та обов’язки тих, хто працює у форматі «сам на себе». Тому, щоб працювати не «в тіні», а легально, юристи радять оформити ФОП.

Наприкінці лютого в уряді вирішили зайнятись врегулюванням фрилансу. За законом №4051 про внесення змін до деяких законодавчих актів щодо удосконалення правового регулювання дистанційної роботи [1], а також за інформацією з Кабінету Міністрів України [2], фрілансерам обіцяють соцзахист, а значить відпустки та лікарняні за графіком, трудовий стаж, та, відповідно, пенсію в майбутньому. У трудовій угоді дозволено не визначати «графік роботи»  окремим документом. Працівник і роботодавець гнучко вирішуватимуть це самостійно. Єдиний соціальний внесок сплачуватиметься лише за відпрацьовані години, а не від усієї мінімальної зарплати, як це було раніше. Ухвалений урядом законопроєкт ще досі не зареєстрували в парламенті. А діятиме він, як ми знаємо, лише тоді, коли його підтримають народні обранці.

Хто ці люди та як вони живуть?
Ми поспілкувались із фрилансерами різного досвіду та спеціальності, щоб отримати більш глибоке бачення цього питання.

Іван, 21 рік, трейдер з грудня 2020: «Я вирішив спробувати, тому що мені не вистачало фінансів:«Я багато чув про біржі криптовалют та світових активів, що за допомогою них можна примножувати свій дохід, не виходячи з дому. Мені було важко взяти себе в руки на початку шляху. Я був дуже безграмотним та лінивим, через це багато втрачав. Однак, коли я поглибився в цю сферу, мої спроби дали плоди. Разом з тим, я навчився управляти своїм капіталом, своїми емоціями, а також навчився зважувати факти.»

Кіра, 23 роки, digital дизайнер з 2017 року: «В мене були жахливі умови праці, начальник був дуже прискіпливий і навіть деспотичний, тому я швидесенько вилетіла на вулицю, не пропрацювавши й півроку. Я завжди мріяла працювати у творчій сфері, але навіть і не сподівалась на це, адже в мене нема освіти художника. І раптом згадала, що існує фриланс, де ти робиш те, що тобі цікаво, тож, чому б ні? Складніше за все – почати та зробити собі портфоліо, коли ти маленький беззахисний новачок у порівнянні з досвідченими людьми. На цьому моменті найголовніше – не здатись, а дивитись на їхні роботи та здобувати навички, та, відштовхуватись від цього, робити щось своє. Через певний час обов’язково буде результат. Навіть зараз я стикаюся з достойною конкуренцією, тому про це теж варто пам’ятати. З плюсів – повна незалежність та вільний графік, немає прив’язки до місця, а ще, ти сам обираєш, над яким проектом працювати.»

Юлія, 19 років, ілюстратор з лютого 2021 року: «Мені дуже хотілось розширити свої знання та навички, спробувати себе у чомусь новому. Оскільки я новенька у фрілансі, зараз я стикаюсь з «кідалами», яких, мабуть, ще більше, ніж самих фриланерів. В мене були випадки, коли я виконала свою роботу, скинула замовнику, а потім він одразу заблокував мене. Я сподіваюсь, що із часом на моєму шляху буде менше зустрічатися таких людей.»

Сергій, 21 рік, копірайтер з березня 2020 року: «Карантин позбавив мене роботи, але в той же момент познайомив із фрилансом, коли попит на нього шалено зростав. Я пишу класу, мабуть, з п’ятого, тому проблем з портфоліо в мене не було. Я не працюю на фрилансі у класичному розумінні, тобто не шукаю проекти на біржах, я співпрацюю з постійними замовниками і пишу тексти для блогу, інтернет-магазину та smm-агентства. Іноді бувають складнощі з самоорганізацією, іноді втрачається натхнення та не знаеш, про що писати, але це – дрібниці у порівнянні з тим, що це тобі може принести. До того ж, мені подобається відчувати себе корисним та знати, що люди купили товар через описання, яке зробив я.»

Анастасія, 20 років, відеомонтажер з 2018 року: «Я не мала конкретної причини, чому я прийшла у фриланс, мені стало просто цікаво. На початку шляху я не цінувала свою працю та виконувала проєкти не за гроші, а просто за хороший відгук. Намагалась зрозуміти, скільки часу в мене це забирає та чи можу я цим взагалі займатися. Чесно зізнатись, трішки шкодую, але це залишається моїм безцінним досвідом. Окрім управління своїм часом самостійно, на третьому році роботи розумієш, який клієнт тобі пише і що від нього чекати.»
Усім опитуваним ми задали питання, чи обізнані вони щодо нового проєкту закону про фриланс та чи хотіли б вони працювати за цими правилами. Усі вони одностайно зазначили, що закон не читали та не мають ніякого бажання переходити на узаконений фриланс, бо вважають, що такий хід погубить навіть цю сферу.

Висновки
Отже, захищати або гнобити фриланс ми не будемо, ситуація досить складна. Вона показує, що фрилансери — люди, які прагнуть працювати і здійснюють свою діяльність відповідально й не хочуть витрачати свій час на те, чого не знають і не розуміють. Це свідчить про те, що до розробки законодавчих актів щодо врегулювання сфери фрилансу самі фрилансери мало залучені. Більше того, якщо й буде прийнято закон, то затверджувати його будуть люди, які слабо обізнані в тому, як живуть, чим дишуть і які плани на майбутнє мають ці самі фрилансери.

За п'ять хвилин шоста. Ми купили квитки в театр, пообідавши в метро поряд із нашою академією і тепер стоїмо під головним входом в інший світ. Зараз повинні відкрити двері. Швидше б, а то я вже ніг не відчуваю: пари закінчилися о 14:00 і нам довелося гуляти по холодних вулицях Харкова ще чотири години.
- Чого чекаєш від цієї вистави? - питання звучить від мого одногрупника.
- Чого чекаю... Нічого. Звідки я знаю?
***
П'ять годин п'ятдесят дев'ять хвилин. Двері відчиняються і ми заходимо всередину з натовпом людей похилого віку і «золотою» молоддю. Схоже, ми сьогодні будемо виступати в ролі білих ворон.
- Молоді люди! - чую голос вахтерки. - Рюкзаки знімаємо і несемо в руках!
Як неприємно думати все життя, що ти вихований, а потім потрапляти ось в такі ситуації.
Проходимо на другий поверх. Залишається тільки чекати і з розумним обличчям ходити перед дверима з написом «Бельетаж».
*ДЗЗЗІІНЬ!!!*
О господи! Навіщо так різко давати дзвінки? Незрозуміле хвилювання тисне на мене, наче сьогодні мені потрібно здавати іспит по складному предмету якомусь страшному викладачеві. Хвилювання з'їдає мене.
***
Шість годин тридцять хвилин. Вимикається світло, піднімається штора брудно-коричневого кольору. Я чую шурхіт фольги від шоколадки - нам не пощастило з сусідами. Музика. Ляльки.
Я перестаю дихати і, дивлячись на сцену, сиджу нерухомо цілу вічність (так тільки здається, але пройшло лише 5 хвилин з початку вистави), на очі накочуються сльози. Обіцяла ж собі сьогодні не плакати!
- Віталіку, ти щось відчуваєш?
- Мабуть, восторг...

Я тут не для того, щоб переказувати, я хочу лише зацікавити. Генрік Ібсен в 1879 році прочитав цей світ як відкриту книгу, зрозумів нас, людей, і написав п'єсу під назвою «Ляльковий дім». Вона про маленьку Нору, яка змінюється протягом всієї історії із відомої лялечки в справжню жінку. Вам варто лише згадати той масштабний мітинг на 8 березня, коли вийшли феміністки і феміністи з плакатами «Я не принцеса», «Я не зайка», «Я не котик», показуючи протест проти стереотипів, що панують в нашому світі. «Ляльковий дім» - той же протест, тільки в 19 столітті.
Дуже шкода, що багатьом людям не вдасться відчути те саме, що і мені в той вечір під час перегляду вистави. Дуже шкода, що люди не хочуть або не можуть витрачати свої гроші (ми купили квиток за 30 грн) і час на те, щоб зрозуміти, наскільки важлива проблема сприйняття жінки в світі. А вона важлива, як тоді, так і зараз.

Ви - мої друзі. Я пишу вам все це не для того, щоб переказати те, що здається важливим МЕНІ, я хочу лише зацікавити, звернути вашу увагу.

«Вулиця Чернишевська, 11, Харків, театр Пушкіна», - я б сказала вам цю адресу, якби карантин не обмежував нас своїми рамками. Зараз я скажу: «Генрік Ібсен. Ляльковий дім. Читаємо, думаємо, усвідомлюємо. »

Дівчинка на ім’я Герда подолала величезну відстань із перешкодами заради спасіння свого друга Кая, який знаходився під чарами Снігової королеви.

А почалося все не одразу: злий троль створив чарівне дзеркало, що применшувало відображення доброго й прекрасного, натомість збільшувало злі та потворні речі та вчинки. Одного разу учні лиходія хотіли побачити у дзеркалі янголів, але дзеркало вислизнуло з їхніх рук, впало на землю та розбилось на мільйони крихітних піщинок. Однак піщинка мала таку силу, як ціле дзеркало. Декому вони потрапляли в очі – тоді людина починала бачити все спотвореним або є помічала лише найгірші риси того, на що дивилась, а якщо піщинка потрапила у серце – тоді воно замерзало, наче крижинка. Одною з жертв став Кай: його
вразили і в серце, і в око.

Далі – від слів самої Герди.

-Як ти зрозуміла, що щось не так?
-Ми сиділи й дивились книжку, аж раптом Кай спочатку скрикнув, що йому щось кольнуло у серце, а потім потрапило в око. Я намагалася роздивитися, але нічого не змогла побачити. Ми подумали, що вже вийшло, але після цього його поведінка змінилась. Він став більш жорстким, почав мене ображати, шкодити нашим трояндам, кривляти свою бабусю та перехожих. Потім він пішов кататися із хлопцями на санчатах і після цього зник.
-Як ти себе почувала на початку?
-Я гадала, шо він загинув. Я гірко плакала за Каєм безліч днів. Я говорила це сонячним променям та горобчткам, проте вони не вірили мені. Саме тут я задумалась.
-Як починався твій шлях до Кая?
-Несподівано. Я взула нові черевички та пішла питати про нього у ріки. Я сказала, що віддам їй свої черевички, якщо вона його поверне, і мені здалося, що вона мені відповіла. Тому я зняла їх та кинула у воду, але їх викинуло на берег. Я залізла на човен, щоб перекинути їх знову, але човен поплив. Так я опинилась у чаклунки.
-Що у неї відбувалось?
-Вона впустила мене до себе, а потім вирішила залишити мене та зробити своєю прийомною дочкою. Вона навела на мене чари, через які я забула про Кая, і, щоб я про нього не згадала, сховала усі троянди під землю. Але одного разу я розглядала їх капелюх і побачила там троянду. Я згадала про Кая і почала плакати. На місці сліз розквітали троянди і я питала в них, чи може Кай вже мертвий? Але отримавши негативну відповідь я зрозуміла, що його ще можна врятувати і вирушила в дорогу.
-Що було далі?
-По дорозі я зустріла придворного крука і розповіла йому, куди прямую. З його розмови я зрозуміла, що наречений королівської дочки – Кай і вмовляла провести мене у палац. Але я помилилась, то був не він. Принц та принцеса вислухали мою історію та пожаліли мене: подарували башмаки, муфту, плаття і золоту карету, щоб я швидше знайшла свого
друга.
-По дорозі на вас напали. Як тобі вдалося врятуватися?
-Так, напали розбійники. Вони вбили слуг і кучера, забрали карету і коней, а я дісталась дочці отаманки цієї шайки – Маленькій Розбійниці. Я розповіла ій, що сталось і вона вирішила мені допомогти. Маленька Розбійниця познайомила мене з Північним Оленем, а він мені розповів про свою Батьківщину Лапландію та Снігову королеву. Лише тоді я почала здогадуватись, де може бути Кай. З дозволу Розбійниці я відправилась далі.
-Тобто олень, що говорить?
-Саме так. Слухайте далі: в Лапландії ми спинились біля маленької хатки. Нас прийняла гостинна жінка, яка, вислухавши нашу історію, порадила побувати у відьми-фінки, адже вона може дати пиття, яке дало б силу дванадцяти богатирів. Ми так і зробили. Але фінка відкрила мені очі: вона сказала, що мені таке питво і не потрібно і вся сила в моєму невинному дитячому сердечку. На цьому ми з нею попрощались.
-Це була остання ваша зупинка перед царством Снігової королеви?
-Так, остання. На під’їзді ми з Оленем попрощались і далі я йшла сама. В палаці я нарешті застала Кая. Він був на самоті та намагався скласти з уламків льоду слово «вічність» - таке завдання йому дала Снігова королева перед відходом. Спочатку він мене не впізнав, але мої сльози «вибили» з нього уламки дзеркала. Я заспівала йому наш улюблений псалом про троянди і тоді він точно мене згадав. Крижинки самі склались у потрібне слово, а в нагороду за це він став сам собі господарем і королева мала подарувати йому пів царства та нові ковзани. Ми віришили не гаяти часу та повертатись додому, адже Кай тепер вільний.
-Чи змінилось щось після вашого повернення?
-Так, по-перше настала весна. У рідній кімнаті все виглядало, як і раніше, але ми зрозуміли, що стали дорослими.
-Це чудова історія, дякую тобі.
Герда зовсім не мала злих намірів, лише навпаки. Ось таким чином чисте серце та доброта здатні рушити світи.

Мухи на стелі, величезний мураха посеред зали, чудернацькі голови і очі, що пронизують душу. Мене охопив шквал емоцій і подиву.

• А я завтра буду малювати кота на підвіконні! 

Із задуми мене вирвала маленька дівчинка років 7. Вона дивилася своїми яскравими зеленими очима, посміхалася і продовжувала:

• Тааааак, красиве тут мистецтво!
• Що?

Я не одразу збагнула її слова. Аж раптом вона зникла так само швидко, як і з’явилася. “Певно, побігла до батьків” - подумалося мені. З малюнку на мене дивилося сіре обличчя у зморшках, що дивилося чи то із сумом, чи то чи то з відразою, а його яскравочервоні губи застигли у дивній посмішці. Лишилися лише я і виставковий павільйон (якщо так можна назвати підвал ХАТОБу). 

Тотальна інсталяція

Напис на вході запевняє “Ви заходите до примарного світу привида опери і балету”. Інсталяція, створена тут художньою студією Aza-Nizi-Maza, змушує на хвилинку замислитися, а чи ти взагалі у реальному світі. З картин на тебе дивляться середньовічні дами, тварини, небачені монстри, навіть Залізна людина! 

Виставку під назвою "Привид опери і балету" готували більше року. Тут роботи учнів студії віком від 7 до 17 років. Перше питання, яке виникає у відвідувачів: "А це правда, що малюнки дитячі?" Дивовижно, але правда. Далі думки діляться. Одні захоплено розглядають кожну роботи і розпитують про студію, а потім, вражені, йдуть до Aza-Nizi-Maza за новими емоціями. Інші навпаки критично ставляться до виставки, говорять, що це все малювали дорослі люди у дитячому стилі. Або взагалі вважають, що цих малюків потрібно обов'язково показати психологу. Але один з відгуків мені запам'ятався найбільше. Жінка з щокованими очима після всього побаченого сказала: "Це не дітей треба до психолога, а весь світ навколо них".

Якось по-особливому щемить у серці від написів на деяких малюнках. "Оберегая природу бережош себя", "Моє серце розбите", "Серце не залізо". Які прості слова і як влучно вони написані дитячою рукою! Як діти так тонко відчувають світ? Це ми чогось не розуміємо чи діти знають набагато більше? Точно можна сказати одне: юні художники докладають таких же зусиль до розвитку мистецтва, що й дорослі.

Раптом до вух долинув шум моря. Спочатку зовсім тихий, поступово він ставав вневненішим і сильнішим. Я озирнулася і побачила свою маленьку співрозмовницю. Вона крутила маленьку карусель с десятками дерев'яних чоловічків і дивилася так, ніби це найбільше диво у її житті. Посмішка з'явилася на обличчі, а ноги самі пішли до неї.

• То якого кота ти будеш малювати?

Нічний швидкий поїзд сполученням Ужгород-Лисичанськ прибув до шостої платформи до дванадцятої колії. На харківські землі ступив Максим Козак-Залізняк.

"Оце я тут відірвусь. Почну з ХТЗ, чув, там дуже весело"- подумав він та попрямував до метро.

Спускаючись по ескалатору та лаявшись про себе через білет за 8 гривень, він раптом почув прибуття електрички та швидко, наче гепард, побіг до неї.
"Наступна зупинка - станція Холодна гора"
По спині пробігли мурашки а до горла підступив ком: "Опа, здається, я стрибнув не в ту електричку"

Захотілося підняти повстання. Але пересівши на іншу електричку, уже в потрібний бік, ці думки зникли.

Ось козак вийшов на Спортивній, бо йому набридло стільки їхати, пройшовся навколо стадіону та попрямував до центру. Дійшовши до Сумської вулиці, він побачив "Пузату хату" та вирішив посидіти там трохи, адже зголоднів з дороги.

Взявши добру порцію борщу та вареників, він сів за столик, зробив кілька знімків страв на iPhone 11 Pro Max, залив їх в Instagram із хештегом #їмухаркові та нарешті почав їсти.
"Хороше місто, але від метро по 8 досі боляче" - думав він про себе.

Ще трохи посидівши, він далі пішов Сумською. Він був у захваті від парку Шевченка, Дзеркального струменю та взагалі від вогнів Харкова. Звісно, після поїзда Ужгород-Лисичанськ навіть занедбане селище буде здаватись Раєм.

Навіть кава з "Кулиничів" не допомогала Максимові здолати втому. Він вирішив пошукати якесь місце, де можна було б переночувати та абсолютно випадково опинився біля "Kharkiv Palace".
-Мені, будь ласка, найкращий номер на верхньому поверсі.
-Чи можу я поцікавитись, хто ви? До нас завітала зірка?
-Ох, жіночко, соромно мене не знати. Давай ключі та я піду, я втомився.
Зайшовши в номер, він розклав речі та підійшов до вікна
"Ох, як же гарно, але метро..."

Як казав класик, “люблю я Харків у середині листопада”. Особливо прекрасно прогулюватися його сірими похмурими вулицями у вітряний день під руку з Гетевським Мефістофелем. 
·        Я такий радий тебе бачити! - смачно чмакає мене у щоку супутник. - Якось тут у вас жаркувато, опалення увімкнули? 
·        Ні, ти хіба не знав, що в нас багацько гейзерів? - відповідаю зі сльозами від вітру на очах. - То як, готовий знайомитися з містом? 
·        Еге ж!
Разом з Мефістофелем ми помандрували вивчати Харків. За його голосним реготом ледь чутні були сигнали машин і матюки перехожих, коли мій супутник випадково чіпляв їх ліктями. Повз пролітали якісь листки, що прилипали до одягу і взуття. 
·        Ага, і оці сірі споруди - окраса міста? Його архітектура, так? Чудово, чудово! Обов’язково зроблю таке у себе! Оцей напис “Аптека” буде гарно виглядати поруч з плакатом “Адвокат”!
Я тільки й чула від свого співрозмовника захоплення і фразу: “О так, обов’язково зроблю таке у себе!”. Не знаю, чи то голубів він точно вирішив забрати, чи то комунальників, але щось новеньке обов’язково мало з’явитися у підземному царстві. 
І от ми на головній площі Харкова, вкритій легкою льодовою кіркою. На одному з будинків майже непомітно висів екран, з якого транслювали рекламу. З нього на нас дивилося щось схоже на великого бородатого кнура. 
·        Хм, знаєш, таке знайоме обличчя… Де я міг його бачити? Може, у Коциті?
·        Там точно ні. Хоча…
·        А як елегантно виглядають його татуювання під очима! 8 під правим оком і 6 під лівим. А що написано на його короні?
·        “луДший”.
·        Зроблю собі таке… - почувся шепіт біля мого вуха. 
Таких вражених очей я ще не бачила! Який це комплімент для міста: сам Мефістофель поставив тверду “п’ятірку” архітектурі, атмосфері і аристократії міста! Агов, де тут комісія з питань благоустрою? От воно, устроїлось благо! 
До наших вух долинув дивний звук: чи то зламана скрипка жалібно вила, чи то хтось мордував собаку. 
·        Ааа, зовсім забула тобі показати! У нас же новий фонтан!
·        Ну чого ти мовчала, скоріше пішли до нього! Може, і собі такий зроблю!
Чаруючі посмішки, ніби у Проні, впевнені пози, схожі на застиглі античні статуї, широкі мавп’ячі тіла - все це відкрилося погляду мого супутника. І, чесне слово, який же щасливий він був! 
·        Це вибух мозку! А хто архітектор? Може, він і мені таке зробить?
Мавпи на фонтані виконували якусь знайому пісню. Тільки до вух долинало щось беззмістовне: “тема блин за дитюгу”. Ми були вже виснажені естетикою міста, тож зовсім не могли розрізняти слова.
Прийшов час прощатися:
·        Ой, люба, пробач, але тобі у пеклі не сподобається. Там мавпочки не грають на цимбалах, нема жодного фонтану, та й сміття у нас трошки побільше. Але зроби обличчя постішим, бо грошей тобі точно ніхто не дасть. Ну все, чао, ще побачимося у найкращому місті для життя! Ти тільки це, ділам не забувай довіряти! 
Він зник так само швидко, як і з’явився. А до мене знову долетів один з тих листків, що заважали нам на Сумській. Я побачила лише одну фразу: “Зупинися, мить! Ти прекрасна!”. Я посміхнулася, подивилася на сіре небо і пішла собі до метро, а десь позаду чулися все ті ж матюки, звуки відбійного молотка і слова з реклами: “Найкраще місто для життя!”

Не можливо не помітити ці надзвичайні руки. Худі, з венами, що випирають, і трошки синюваті, певно через те, що на вулиці страшний вітер. Між пальцями і під нігтями видніються сліди фарби, що ніяк не хотіла відмиватися. Мій герой все намагався витерти її, але ці рухи були скоріше механічними, бо дивився він зовсім не на руки, а кудись вглиб вулиці. А потім раптом перевів погляд на мене. Очі, великі, майже дитячі блакитні очі дивилися ніби повз мене, але у той же час проникали в саму душу. 

Я дізналася, що він художник. Хоча і усвідомив це не з власної волі. 14-річного хлопця з Салтівки, який завжди був чужим в усіх компаніях, помітив харківський художник Євген Биков і запросив до своєї студії. В той момент його життя перевернулося. Він знайшов когось на зразок ментора. Атмосфера мистецтва заполонила серце і допомогла нарешті віднайти душевну рівновагу.

Юнаком йому було особливо важко. Постійні сварки з викладачами в університеті та інтриги на факультеті, які все обплутували хлопця своїми брудними руками, доводили до сказу. Походи в навчальний заклад обмежувалися показами в кінці семестрів. Була б його воля, зовсім там не з’являвся, але диплом потрібен. Він досі говорить про це з якоюсь гіркотою у голосі, шкодує, що все вийшло так. Проте був промінь сонця в його житті: студія, в якій головним і досі залишався процес мистецтва. 

Та сталося так, що вчитель помер і займатися студією довелося йому. Що робити, як працювати з людьми, коли ти ніколи особливо і не любив цього? Як інтроверт може стати гарним викладачем? Але у нього вийшло. Допомогла майбутня-колишня дружина (а дійсно, на пальці немає каблучки) і любов до мистецтва. Художник продовжував створювати, працювати з іншими, аж раптом його учні почали приводити своїх дітей. Як, діти і мистецтво? Ні-ні, це речі не пов’язані! Ні в якому разі! Але все ж якось вирішив спробувати. Троє, десятеро і раптом назбиралася ціла дитяча студія зі своїми правилами і законами, а точніше зовсім без них. Воно й не дивно, що діти так люблять його. Він і сам, здається, досі дитина: зі скуйовдженим волоссям, щілиною між передніми зубами і цими великими здивованими очима, якими він все дивися на світ, дивися і дивувався. Дивися і не бачив. 

А ще любить фотографувати. Не вважає себе профі, але цю справу любить не менше, ніж живопис. Хоча вчитель і казав, що художник ніколи не повинен бути просто фотографом дійсності. Він від того завжди сміється і робить усе, що точно не сподобалося б його наставнику. 

Хоча і знайти роботи цього художника дуже важко. Він частіше знаходиться серед дитячих малюнків, осмислює їх. А свої ховає десь подалі. Чи то соромиться, чи то все так само не любить людей і їхні погляди. Дитяча натура все ж робить своє і за щось ображається на дорослих. Так і хочеться сказати, чудний якийсь. 

В його погляді читається якась особлива м’якість і гіпнотизм. Очі разом з приємним, трохи тихим голосом змушують тебе уважніше слідкувати за кожним словом і порухом губ. Він все сором’язливо відводить ці очі, але з кожним новим реченням знову вдивляється і говорить з таким запалом, ніби ти його єдиний слухач за все життя. Все сміється, трошки червоніє, але не припиняє розповідати. Поступово перестаєш помічати капловухість і щілинку між зубів. Його слова і щира, тепла посмішка притягують до себе всю увагу. А ще ці руки...

• Пробачте, а не могли б ви записати своє ім’я і прізвище мені у блокнот?
• Звичайно.

Я порпаюся у сумці, здається, вічність, нарешті дістаю блокнот, простягаю своєму співрозмовникові і… будильник витягує мене з мого сну і нагадує, що вже час збиратися на пари, а портрет і досі не готовий. 

Якщо спитати звичайного українця, що йому відомо про В’ єтнамців та їх культуру, то мабуть можна почути щось типу “Том Ям — це топ...” або “Обожнюю запах напалму з ранку...”. Звісно, а ще чого можна очікувати, коли людина не має достатньої інформації щодо якогось питання, починаючи збирати взагалі усе у мозку до купи, щоб видати необхідну відповідь, і зазвичай ця відповідь - купа стереотипів.
То що взагалі нам відомо, окрім фільмів про В’єтнамську війну та розповсюджену в’єтнамську кухню? Наприклад те, що всього в Україні живуть більше, ніж 4 тисячі в’єтнамців, котрі почали прибувати для праці на фабриках СРСР, у 80-90 роках минулого століття. Це відбувалось через дипломатичні взаємовідносини між країнами червоного блоку (якими і були СРСР та В’єтнам). Після розпаду союзу більшість в’єтнамців залишились жити та працювати у країнах пост-радянського впливу, до яких і входила Україна. Взагалі, найбільше за все вони проживають у Харкові, Одесі та Києві. Харків має найбільшу діаспору, що збудувала буддистський храм - Пагоду Чук Лам, навколо котрої і розростається діаспора.

У чому ж проблематика питання? Чим менше нам відомо, тим складніше зрозуміти, тим складніше прийняти. Люди бояться чогось невідомого або того, що відрізняється від них, навіть у 21 столітті. Як колись перші люди тицяли пальцем на вогонь, так і зараз можна бути свідком таких архаїзмів з боку “місцевих”. Люди зациклюються на зовнішньому вигляді, на мові, на релігії або на расі. Дивно, що у часи інтернету та нескінченної інформації досі існує така ситуація.
Хто винен? З одного боку самі В’єтнамці, бо їх діаспора досить зачинена від інших очей, вони безкомпромісні щодо національних традицій, між собою розмовляють виключно в’єтнамською, через що не можуть інтегруватися в українську дійсність та існують, неначе окремо. З іншого боку, місцева влада нічого і не робить з цим питанням, бо є багато інших проблем.
Тож ми маємо зачинену громаду, консервативних українців і безініціативну владу. Розклад не з найкращих, але хочеться вірити, що цей текст допоможе усім сторонам відкрити очі і міцно потиснути один одному руки за для спільного майбутнього.

Що ми знаємо про людей, які готують нам каву? Вони засипають зерно, натискають кнопочки на машинці, виливають все це у стаканчик, подають нам і бажають гарного дня. Здається, для цього не треба особливих умінь чи рис характеру. Але хіба це означає, що бариста не може бути цікавою особистістю з освітою, хобі й сформованим поглядом на життя?

Знайомтеся, це - моя героїня, Валерія Мільченко. Бариста-культурологиня, яка любить волонтерство і знає, що кава - це не про натискання кнопочок на машинці, а про стиль життя.  Нічогенький набір, еге ж? З нею ми зустрілися у кав'ярні на Пушкінські 36. 


СПОРТ

Почнемо зі спорту. Тут варто зазначити: Лєра дуже азартна людина. Якщо починає грати в UNO, обов’язково має виграти. Якщо навіть це просто камінь-ножиці-папір, буде грати до своєї перемоги. Тож не дивно, що з 3 класу в житті дівчини є спорт. Спочатку вона займалася плаванням і танцями. Потім з’явився пішохідний туризм і спортивне орієнтування. Останнє залишилося з Валерією аж до 11 класу. 

Вона їздила на змагання, брала участь у зборах, перемагала, програвала. Згодом стала частиною збірної Полтавської області. І хоча здається, що для цього і так потрібні надзусилля, Лєра все одно вважає себе лінивою, бо могла краще:

• Я не потрапила до збірної України, бо була лінива дупа. Для цього треба було багато працювати, а мені - лінь. 

На деякий час спортивне орієнтування зникає через проблеми з ногою. Щось не так, вона працює якось не правильно - треба носити бандаж. Замість орієнтування Лєра обирає танці. Тоді їй 15-16 років, вона вже допомагала тренувати молодших дітей. Згодом бандаж зникає, разом з ним - танці. Відбувається щасливе возз’єднання зі спортом, який полюбився. А з ним - і більш усвідомлене ставлення: 

• Спортивне орієнтування - це робота мозку і ніг. Я краще працювала мозком, тому вирішила підтягнути біг. Пішла у біговий клуб, впоралася з напівмарафоном, зрозуміла, що можу це робити. 

Здається, оце і є щасливий момент, але тоді ж Валерія задумалася: тут вже 11 клас, ЗНО, вступ, на рік орієнтування точно доведеться залишити. Треба встигнути стати кандидатом у майстри спорту. На той момент дівчина вже мала перший дорослий розряд: 

• Змагання на КМС проходили 2 дні, я поставила все на перший. Як зараз пам’ятаю: це була весна, ми долали довгу дистанцію. А на ній розлилася річка, довелося перепливати. Я бігла потім мокра, у мокрих кросівках, але прибігла перша. 

Ввечері того ж дня виявилося, що багато учасників зійшло з дистанції, необхідний ранг для отримання Лєрою КМС не набрався. Попереду другий день, спринт, який їй не дуже-то й подобався. Додайте до всього стопи в мозолях і подругу, яка бігала спринти швидше. Але тут, як у класичному мотиваційному фільмі, Лєра зробила надзусилля, прибігла перша і отримала свій розряд. 

Далі - ЗНО, переїзд до Харкова і жодних змагань зі спортивного орієнтування аж до сьогодні: 

• Я розумію, що не покажу такий результат як раніше. І якщо я не виграю, отже я просто не біжу. 

 Зі спорту у житті Лєри залишилося плавання: треба лікувати коліно після травми. Проте з’явилися не менш неймовірні речі. 


ВОЛОНТЕРСТВО

Спорт відкрив для Лєри ще й світ волонтерства. Вона хотіла пробігти напівмарафон у Києві, але мала проблеми з коліном, тож не могла взяти участь. Дізналася, що організатори події шукають волонтерів і вирішила долучитися до змагання хоч таким способом. 

Виявилося, що волонтерство - прикольна річ, яка дуже затягує. Хотілося ще, проте Лєра не знала, де саме шукати можливості. Тож вони самі знайшли її і проявили себе як таргетована реклама на Фейсбуці. Отак з 2018 року починається історія Валерії й організації “Будуємо Україну Разом” (БУР). 

БУР - ініціатива, що виникла у 2014 році для відновлення будинків, знищених війною на сході. Зараз вона допомагає з ремонтом або будівництвом у невеличких містах і селах по всій Україні. Роблять це волонтери під час БУР-таборів. На один з таких і потрапила Лєра у 2018 році. Потім був ще один і ще… За словами дівчини, БУР допоміг краще усвідомити реальність, у якій ми всі опинилися після Майдану. Зрозуміти, що є Україна зараз і як ми можемо допомагати їй розвиватися: 

• Коли ти будуєш будинок, це фізична праця, яку ти бачиш і думаєш: “Ого, я збудував будинок людині, якій це потрібно”. І це дуже надихає.

Завдяки БУРу Валерія втілила власну ініціативу - колівінг “Molfar.kha”. Це - простір, який міг замінити студентам і активній молоді гуртожитки. В останніх часом не найкращі умови: гучні сусіди, відсутність гарячої води, старий ремонт. Такі справи й не влаштовували Валерію після вступу й переїзду до Харкова у 2019 році. Тож вона разом з кількома учасниками з харківського осередку організації продумала проєкт і поїхала на BUR.LAB - освітню програму з проєктного менеджменту, після якої ментори БУРу допомагають з реалізацією ідеї.  

Так у Харкові з’явився колівінг. І все було добре, доки не почався карантин. Спойлер: через нього “Molfar.kha” проіснувала близько півроку:

• “Molfar.kha” - це соціальний бізнес. Тобто ви працюєте або у нуль, або з мінімальним доходом, який вкладаєте у розвиток. Коли почався карантин, всі роз’їхалися, а платити за помешкання треба. Мені було зовсім не зручно докладати свої гроші. 

Зараз Валерія не так активно займається волонтерством. Говорить, що, напевно, закриття останнього проєкту так вплинуло на неї і вона не готова братися за щось нове. Проте дівчина досі залишається БУР-амбасадоркою: розповідає іншим про організацію і закликає всіх спробувати волонтерити: 

• У житті ти зустрічаєш багато людей, які ніяк не перетинають з тобою, ви не дотичні, у вас різні цінності, погляди. На волонтерстві й у БУРі зокрема ти ніби проливаєш макарошки через сито і всі макарони лишаються окремо. Оці от макарони - волонтери. І ти приходиш з цими макаронами теж як макарошка.

НАВЧАННЯ

Волонтерство допомогло Валерії і під час навчання. Першого дня в Харківській державній академії культури вона познайомилася із одногрупницею Софією. Пізніше дівчата разом волонтерили на Бієнале молодого мистецтва у Харкові, розвивали “Molfar.kha” і просто тусувалися. І все це завдяки футболці БУРу, яку Лєра вирішила вдягнути тоді. 

Та все ж для Валерії освіта і соціальна діяльність - паралельні речі в її житті. Вона навчається на спеціальності “Прикладна й фундаментальна культурологія” у ХДАК. Звучить досить помпезно, але на ділі все не так страшно. Випускники (і Валерія в тому числі) можуть стати дослідниками, науковцями, кураторами, журналістами. Для Лєри освіта культуролога про те, що вона може бути ким-завгодно і де-завгодно. Вона дає їй можливість дізнаватися нове і навіть ставати кращою: 

• Академія культури - це таке локальне лампове зібрання інтелектуалів, яким весело і прикольно. І мені приємно розуміти, що я, напевно, частинка цієї тусовки.

РОБОТА

Десь у майбутньому в житті Лєри, можливо, з’явиться кураторство. Але зараз її робота пов’язана з кавою. І це те, чого дівчина дійсно хотіла. 



Почалося все з полтавської кав’ярні “Кавун” приблизно 5 років тому. Там виникла така собі тусовка любителів кави, які розбиралися в обсмажці зерен, знали мільйон альтернативних способів заварювання. Що сказати - кав’ярня третьої хвилі. Лєра ж тоді пила лате з м’ятним сиропом і вважала “Кавун” попсовим. А потім почала читати про каву, куштувати нові види напоїв, вливатися у компанію. Раптом прийшло й розуміння: хочеться в цьому варитися, як кавове зернятко. 

Для заглиблення у світ барист Лєра все ще багато спілкувалася з полтавськими чуваками (як вона сама каже), переймала досвід. Весь час просила порадити ресурси про каву, слідкувала за іншими в цій професії, дуже багато читала й дивилася. Хоч зараз не може одразу назвати все, що допомогло сформувати навички і отримати знання, на сто відсотків дівчина вдячна людям з “Кавуна”. 

У Харкові своє місце Валерія знайшла у молодій кав’ярні на Пушкінській - Makers coffeeshop. Вперше потрапила сюди саме на співбесіду: 

• Діма (власник кав’ярні) спитав, чому має навчати мене, а не взяти когось з досвідом. Не пам’ятаю, щось там відповіла, напевно, тому що я класна, щось таке.

Це цілком доводить слова Лєри: все залежить від твого бажання. Якщо ти хочеш цим займатися, знайдеш способи навчитися, отримати досвід, знайти роботу. Зараз Валерія вже кілька місяців працює і відчуває, що це її місце. Улюбленим напоєм став V60 (це такий альтернативний спосіб заварювання кави), а з мрій - взяти участь у чемпіонаті барист. 

Поки що дівчина десь на проміжному етапі, але її все влаштовує. Улюблена робота, класні клієнти й кава, з якою хотілося пов’язати діяльність. Не з потреби грошей, а щоб отримувати задоволення: 

• Я йшла працювати, тому що мені хотілося, а не тому, що потрібні були гроші. Батьки забезпечували, могли спокійно і далі давати. Але мені хотілося спробувати. 

Лєра не знає, що чекає на неї далі. Проте це й не має значення. Головне, що зараз її можна зустріти на Пушкінській 36. Вона радо зустріне вас, приготує смачну каву й побажає гарного дня. Це ж саме те, що робить бариста, еге ж?)

Що робити, коли хочеш знайти гурток до вподоби, а такого не існує? Організувати свій!

Саме так зробила наша героїня Ксюша: їй захотілося чогось між дисципліною хореографії і хаотичністю імпровізації. Вона не знайшла нічого подібного, тож взяла свою подругу Катю і разом вони почали створювати. 

Познайомив дівчат плейбек. Це - театр імпровізації, в якому актори слухають історії глядачів, а потім різними формами (тілесно або словами) намагаються показати їх на сцені. 

• Плейбек - це імпровізація, що має напів терапевтичний ефект. Побачити якусь подію свого життя зі сторони допомагає прийняти її і відкрити нові сенси, - говорить Катя. 

Звідси і виникла ідея зробити щось таке, де можна буде працювати з тілом, пізнавати його, приймати. Цю ідею хотіли втілити у назві, тож об’єднали “движение” і “тело” й отримали “Двигательность”. 

Для дівчат концепт гуртка - не про “згаяти вільний час”:

• Це спосіб доторкнутися до свого тіла зсередини, відчути найменші його імпульси. Це можливість припинити боятися, показати себе іншим, бути в центрі уваги і завжди знати, що тебе підтримають. Це дозволяє надихатися рухами одне одного і відчувати свободу всередині. Це класна музика, добрі люди і нові сенси у всьому,

 - пояснює Катя. А Ксюша додає: 

• Для мене це поле експериментів, яке ведеш ти і яке веде тебе. 

Приєднатися до дівчат нескладно: потрібно лише написати їм в інстаграмі. Заняття проходять в арт-центрі “Фрагменти” на Дмитрівській, 5. 

Катя і Ксюша не мають якихось грандіозних цілей, просто хочуть розвивати своє дітище. Планують оптимізувати процес, проводити майстер-класи поза “Фрагментами” й допомагати якомога більшій кількості людей, особливо молодих, відчувати своє тіло. І рухатися, рухатися, рухатися…

Хоч раз вам варто відвідати “Двигательность”, аби краще зрозуміти своє тіло. І щоб переконатися: якщо тобі чогось не вистачає, ти в змозі це створити. Як змогли ці прекрасні дівчата.

Як часто в наш інфопростір потрапляє слово «еко»? Еко-стаканчик, екологічний продукт, екологічна криза… Хоча б один раз на день ми чуємо або читаємо це слово в магазинах, на вулиці, в соціальних мережах. Нам говорять, що планета потерпає від екологічних проблем і потрібно щось робити. Але що робити – не кажуть…
Речі політиків, статті в інтернеті, а іноді навіть гасла активістів закликають країну відмовитися від вугілля, викорінити автомобілі на нафті, заборонити «Кока-колу», адже ця корпорація виробляє так багато пластикових пляшок. Вони звинувачують у ситуації власників промислових підприємств, директорів заводів і навіть президента. Але чи насправді єдине рішення проблеми – перекладати відповідальність за неї на інших? У цій статті ми розглянемо ту частину екологічної ситуації, про яку, зазвичай, мовчать. Чому? Аби нічого не робити. Аби не змінювати своє життя, адже у ньому і так комфортно. Аби продовжувати звинувачувати інших і почуватися героєм.
Чому важливо починати саме з себе? Бо будь-які зміни в суспільстві відбуваються тому, що якісь люди починають діяти інакше. Що більше людей робитимуть вибір на користь безпечніших для довкілля звичок, то більше це ставатиме нормою. Згадайте хоча б Революцію гідності — змінити ситуацію вдалося не одній людині, а всім, хто об’єднався. Проте якби не було поодиноких громадян, що захотіли змін, не було б і революції. 
То як ми можемо вплинути на екологічну ситуацію, якщо ми не директор_ка заводу? Дійсно, за даними оксфордських вчених, невідновлювальна енергетика відповідальна за понад 72% глобальних викидів парникових газів у світі. Сюди входять атомна енергетика, нафта, газ, вугілля. Але це не значить, що якщо ми не володіємо парою шахт або атомних електростанцій, які можемо в цю ж хвилину зупинити – то наш вплив на добробут навколишнього середовища неможливий. Існує ще чверть відсотків ганебного впливу, і він приходиться на… їжу.
Що не так із їжею? Метан, що виходить із животиків корів, яких ми їмо, становить ті самі 28% викидів парникових газів. А ще, за даними досліджень Організації Об’єднаних Націй, майже 15% антропогенних викидів цих газів (тобто таких, які утворюються внаслідок діяльності людини)  припадає на ланцюжок «вирощування — доставка м’яса до нашого столу». 
За даними британського наукового товариства, промислове тваринництво також відповідає за 80% вирубки лісів. Це робиться для створення пасовищ, або вирощування їжі для худоби. Дерева, як відомо, переробляють вуглець у кисень, тому вирубаючи ліси під пасовиська, людство тільки погіршує проблему із CO2. 
Парникові гази – це лише верхівка айсбергу. Вживання тварин у їжу є анти екологічним і через нераціональне використання ресурсів. Для випасу худоби потрібні великі площі землі, її потрібно довгий час годувати та поїти водою, аж поки вона не буде готова до того, щоб бути вбитою та з’їденою, або поки не буде використано її молоко чи яйця. Для прикладу - щоб на нашому столі опинився яловичий стейк вагою один кілограм, потрібно близько 15000 літрів води. Один кілограм проти 15000 літрів – чи дійсно смак того вартий?
Існує думка про те, що м’ясо необхідно людині для життя, адже звідти ми беремо надважливий мікроелемент – білок. Що насправді? З усього білка, який споживають люди, м’ясо становить  37%, а з усіх калорій дає нам 18%. Решту ми отримуємо здебільшого з рослинних продуктів.
Виходить, що зараз ми вирощуємо рослини, щоб нагодувати ними тварин, яких потім їмо або ресурси яких використовуємо. Але насправді ті ж калорії людство може отримати з рослинних продуктів: злаків, овочів, фруктів, зелені, грибів, бобових, горіхів тощо. Це дало б змогу  зберегти величезну кількість енергії, води та землі. 
Як їсти екологічно? Чи бачили ви продукти в супермаркетах з приміткою «еко»? Ті, що зазвичай коштують в три рази дорожче інших товарів цієї категорії? Так от, екологічне харчування – це не про це.
Загалом найбільш дружньою для довкілля є веганська дієта — коли ви їсте лише рослинну їжу. До того ж, ассортимент рослинної їжі нині настільки широкий, що повноцінно перейти на веганство можна без шкоди для здоров’я та смакових рецепторів. І з користю для планети. Але якщо відразу складно відмовитися від улюблених страв, ось ще декілька порад.
Приберіть із раціону яловичину, адже на її виробництво іде найбільше ресурсів. Для порівняння, на виробництво кілограма яловичини йде 15 000 літрів води проти 3 700 літрів для курячого м’яса. А територія, необхідна для вирощування яловичини, у 28 разів більша, ніж для виробництва молочних продуктів, свинини, птиці та яєць.
Харчова промисловість — це не тільки виробництво, а ще логістика і транспортування. Тож купуйте продукти у фермера, що працює близько від місця вашого проживання. Так ви й малого виробника підтримаєте, і менший тиск на довкілля створите. 
Те ж саме і з сезонними продуктами. Замість того, щоб узимку купувати закордонні огірки, обирайте тепличні українські. Або взагалі консервовані, а свіжих можна наїстися влітку.
Таким чином, кожний із нас може трішки вплинути на кліматичні зміни, скоротивши свій власний викид парникових газів. А знаєте, як збільшити ефект усіх цих дій? Розповідати про них іншим. Що більше людей робитимуть вибір на користь безпечніших для довкілля звичок, то більше це ставатиме нормою. Згадайте хоча б Революцію гідності…